«Мають бути «червоні» лінії в поведінці всіх учасників процесу»

На початку квітня 2017 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі – ВККС) оголосила добір на посаду суддів місцевих судів, в тому числі серед осіб, які не мають досвіду роботи на посаді помічника судді. Із 4128 кандидатів відбірковий етап пройшли 700. Із них 370 – особи, які не мають досвіду роботи помічником судді.

Згодом вони пройшли перевірку морально-психологічних якостей у формі тестування та співбесіди з психологом та спеціальну перевірку, дев’ять місяців навчалися в Національній школі суддів України (далі – НШСУ), а також здавали кваліфікаційний іспит у формі письмового анонімного тестування знання законодавства та анонімного письмового практичного завдання з написання судового рішення за відповідною спеціалізацією місцевого суду (загального, адміністративного або господарського).

До припинення повноважень у листопаді минулого року ВККС не сформувала фінальний рейтинг цих кандидатів, оскільки не перевірені їхні практичні роботи. Сьогодні кандидати «не з числа помічників суддів» звертаються до всіх органів влади, які мають відношення до формування нового складу комісії, аби трирічні зусилля таки завершились їхнім призначенням на посади суддів.

Про перебіг конкурсної процедури, особисту мотивацію та етику «Адвокат майбутнього» поспілкувався з випускницями програми, учасницями добору – Юлією Байдуж та Іриною Подкопаєвою.

Чому ви вирішили змінити професію і стати суддями?

Юлія Байдуж: Я представляла інтереси клієнтів у судах з 2008 року, ще тоді не мала адвокатського свідоцтва. У 2010-му таки отримала його і займалася цивільними, адміністративними, господарськими справами. У 2015 році почала співпрацювати з регіональним центром надання безоплатної правової допомоги, взялась за кримінальні справи.

Я бачила, як рідко судді йдуть, так би мовити, на героїчні вчинки – виправдовувальні вироки. Зазвичай, займають позицію прокуратури. І в мене опускалися руки, наступав відчай. Коли шість разів відкладають судові засідання, щоб погодити правову позицію щодо обвинувального висновку з керівником прокуратури, оскільки особу треба виправдовувати; коли суд, буквально, «витягує» кримінальну справу, в якій немає належних та допустимих доказів, фактично займаючи позицію обвинувачення; коли судді приймають обвинувальний акт з численними помилками, мовляв, таких документів – чимало, та й апеляція все скасує…

Це – лише частина проблем судової системи. І зважаючи на це, я вирішила, що треба спробувати змінити ситуацію – спробувати себе в ролі судді.

Боротися з системою, котру на місцевому рівні здебільшого формують вихідці з органів прокуратури, – досить складно. Але можна демонструвати власну принциповість своїми рішеннями.

Ірина Подкопаєва: Я завжди хотіла працювати в суді. Після закінчення академії я працювала корпоративним юристом і не мала дуже багато судових справ. Правда, «романтика» судів, яка мене притягувала, спонукала отримати свідоцтво адвоката.

В квітні 2017 року, коли оголосили добір на посади суддів місцевих судів, я вирішила себе спробувати в цій процедурі. По-перше, бажання працювати суддею з часом нікуди не зникло; по-друге, було цікаво побачити процедуру добору зсередини; по-третє, хотіла спробувати свої сили, подивитись, чи взагалі можливо пройти відбірковий етап серед великої кількості кандидатів.

Процес добору «неочікувано» розтягнувся на роки. Кілька разів я стояла перед вибором чи продовжувати участь у конкурсі, оскільки в мене була адвокатська практика, зобов’язання перед клієнтами тощо. Навчання в школі суддів після відбору значно зменшило інтенсивність моєї роботи адвокатом. Складно було зважитись на стипендію і знову стати студентом, замість роботи адвоката.

Що стосується зміни судової системи, на моє переконання, їй потрібен новий погляд. Зазвичай, судді – це колишні секретарі, помічники суддів, інші працівники судових установ. Вони – вихідці з цієї ж системи, протягом своєї трудової діяльності переймали досвід своїх «наставників». Я не кажу, що це погано, але система – законсервована, працюючи всередині системи, дуже важко побачити її недоліки.

Після навчання в НШСУ я повернулась до адвокатської діяльності. І можу сказати, що останнім часом судді стали сміливішими, вони готові та виносять «нестандартні» рішення. Мені здається, що судді, які в минулому були адвокатами, – сміливіші в своїх позиціях, стійкіші в правилах поведінки.

Судді повинні бути аполітичними. Втім, досить часто вони стають заручниками політичних процесів. Навіть сьогодні маніпулюють попереднім складом Вищої кваліфікаційної комісії суддів, що проводив в тому числі ваш добір. Чи важливо для суддів, за якої влади їх призначають?

Ю.Б.: Якось проректор Національної школи суддів Володимир Мазурок сказав: «Політика не повинна штурмувати судову систему. Правосуддя має здійснюватися в тиші». Дійсно, дуже багато політики, яка дуже заважає зосередитися на головному – забезпечити суспільству право на справедливий суд, що включає доступність правосуддя, дотримання строків розгляду справ, отримати справедливе судове рішення, зокрема його вмотивованості. Адже на сьогоднішній день у судовій системі нестача суддів складає більше двох тисяч. Вісім судів не можуть здійснювати правосуддя через відсутність суддів. Відповідно судді, які працюють, мають велике навантаження, що впливає на якість розгляду справ. І така ситуація фактично червоною ниткою тягнеться, починаючи з доборів 2012 – 2013 років, кандидати яких ще й досі не можуть зайняти посади суддів, оскільки влада, в тому числі під час її зміни, не має чітко визначених та послідовних кроків формування судової системи.

Не хочеться, щоб нас спіткала доля учасників того добору, бо деякі з них проходили навчання в Школі суддів вже двічі.

І.П.: Майже всі кандидати в суддів (добори різних років) мають якість «політичні оцінки». Один добір називали «суддями Януковича», оскільки кандидати були призначені на посади саме за часів його президентства, такі судді і досі змушені коментувати своє призначення під час кваліфікаційного оцінювання. Інший добір (так званий третій добір) — не призначили на посади, оскільки був ухвалений новий закон, яким змінена процедура відбору кандидатів і попередні результати втратили свою актуальність та значення.

Тобто кожен добір має певний елемент політичного впливу. Ми не є виключенням.

Як на мене, процедура призначення суддів повинна відбуватися незалежно від того, що відбувається в політичному житті країни. Цей процес є тривалим, а тому має бути як годинник, у заплановані строки.

Деякі судові засідання, в яких я представляю клієнтів, з жовтня минулого року перенесені на серпень 2020-го, оскільки суди неукомплектовані суддями, які можуть здійснювати правосуддя. Позивач не повинен стільки чекати суду – це порушує його права.

Є дві тисячі вакансій в судовій системі і близько тисячі кандидатів на посади суддів першої інстанції (включаючи кандидатів, котрі мають досвід помічників суддів не менше трьох років, – ред.). Судова система функціонує для людей, а отже держава має забезпечити надання їм «судових» послуг.

Учасників нашого добору повинні були призначити на посади ще влітку 2019-го. Задля участі в доборі хтось залишив роботу і досі не може знайти нову. Участь у конкурсі на посаду судді для роботодавця це, свого роду, «чорна мітка», оскільки такий працівник – тимчасовий, він визначився, де бачить себе через п’ять років. Що стосується адвокатури, то в роботі адвоката багато залежить від клієнтів (їх наявності), справи та клієнтська база напрацьовуються певний (тривалий) час.

Щодо етичності учасників судового процесу. Як гадаєте, чи повинні ці три професії – судді, адвокати, прокурори – мати спільний кодекс етики разом зі спеціальними для кожного з учасників судочинства?

Ю.Б.: Думаю, етичність суддів має бути жорсткішою, ніж адвокатів і прокурорів, але зі спільними для усіх рисами. Такий підхід був під час навчання нас, як кандидатів на посаду судді в Національній школі суддів, – суддя має бути етичним взірцем юридичної професії! Однак має бути й міра у поведінці сторін процесу, яка досить часто переходить у неповагу до суду.

І.П.: Я вважаю, що спільні етичні риси можуть бути загальнолюдські – повага до інших учасників процесу, неприпустимість некоректної поведінки тощо.

Чого мені не вистачає… Учасники процесу не розуміють місця та своєї ролі (функцій) в судочинстві. Як суддя, так і прокурор та адвокат мають своє завдання, коло повноважень. На жаль, сторони можуть переходити на особистості, коли недостатньо правових аргументів, влаштовувати процесуальні диверсії, запрошувати громадських активістів, щоб зірвати засідання і так далі. Судовий процес не можна перетворювати на цирк чи виставу. Це підриває довіру до судової системи, формує в суспільстві ставлення, що суд не може вирішити певну правову проблему. Вважаю, що повинні бути «червоні лінії» поведінки учасників, щоб процес слугував своїй меті.

Чи потрібна комунікація суддів, прокурорів та адвокатів поза судовим засіданням, аби краще зрозуміти позицію кожної зі сторін у певній справі?

Ю.Б.: У моїй практиці часто трапляються випадки, коли судді комунікують з прокурорами. Тоді доводиться заявляти про себе, про свою присутність, слідкувати за тим, щоб ніяких конфіденційних розмов з судом у справі за твоєю відсутністю не відбувалося. Звісно, якщо ти це бачиш. Щоб комунікація була принаймні спільною. В принципі, така практика (спільної комунікації – ред.), в деяких випадках – непогана, може навіть і необхідна. Втім, не переходячи певної межі: щоб прокурори і адвокати не бігали по кабінетах суддів, диктуючи свої правила. Інше питання виникає – чи готові правозахисники до цього – не переходити межу комунікації?

І.П.: Думаю, що в Україні наразі немає місця такому спілкуванню, оскільки відсутня культура такого спілкування. Поки судді, прокурори і адвокати товаришують та ведуть спільний бізнес, ніякого спілкування не може бути.

Якщо одна зі сторін не може заявити про щось під фіксацію в судовому засіданні, то тоді не повинна говорити про це щось в принципі. Якщо треба заявити клопотання, котре потребуватиме тривалого розгляду, треба подати його завчасно. Процес повинен бути змагальним, а не зводитися до «кабінетних» перемовин.

Які складнощі у вас виникли під час проходження відбору, навчання в Школі суддів і конкурсу на посаду суддів?

І.П.: У мене не було серйозних складнощів. Процедури були зрозумілі і прозорі. Підготовка до відбіркового етапу в мене тривала близько місяця, потім — співбесіда з психологом. Для мене це було, свого роду, самопізнанням, цікаво було почитати висновок психолога щодо мене, моїх якостей, сильних та слабких сторін, чи підходжу я на думку психолога для роботи цій посаді.

Найважчий етап – навчання в Школі суддів, оскільки я випала зі звичного для себе ритму життя на дев’ятьмісяців.

Ю.Б.: Зважаючи на те, що я живу в місті Кременчук, а підготовку в Національній школі суддів проходила стаціонарно в Харкові, мені довелося повністю зупинити адвокатську діяльність, залишити своїх напрацьованих клієнтів, тимчасово переїхати проживати до Харкова. Сім’ю бачила лише на вихідні.

Щодо навчання, то воно кардинально змінило моє уявлення про те, що відбувається в судочинстві. Фактично я пробувала подивитися на процес зі сторони судді, змінила вектор сприйняття юридичних кейсів. Ми розігрували різні ситуації, починаючи з неетичного поводження сторін у процесі, вираження неповаги до суду, закінчуючи процесуальним порядком ведення судових засідань. Одягали мантії та пробували оцінювати ситуацію зі сторони суду.

Ви плануєте позиватись до держави, зважаючи на порушення і ваших прав щодо добору?

Ю.Б.: Є колеги, котрі планують подавати позов до суду. Як на мене, це – вже крайній крок. Варто все таки налагоджувати комунікацію з представниками влади, проводити круглі столи, висувати своє бачення вирішення ситуації, що склалася.

Учасники добору досить згуртовані. У нас є ініціативна група у складі близько 20 осіб. Ми постійно пишемо листи Президенту України, Вищій раді правосуддя, Комітету Верховної Ради з питань правової політики, готуємо пропозиції змін щодо врегулювання проблем заповнення вакантних посад суддів місцевих судів шляхом внесення змін до відповідних законодавчих актів (зокрема, Закону України «Про внесення змін до деяких законів щодо діяльності органів суддівського врядування» – ред.), беремо участь в круглих столах, дискусіях тощо.

І.П.: Погоджуюся, що позов – це крайній крок. Думаю, важко працювати на посаді судді, якщо ти намагаєшся довести бездіяльність усіх органів, котрі згодом мають забезпечувати твою діяльність.

Наразі ми звертаємось до всіх інституцій держави, котрі дотичні до цього питання. І бачимо, що поки немає певної державницької позиції, щоб цей добір закінчився. До Вищої ради правосуддя не надійшли пропозиції від міжнародних організацій для формування Конкурсної комісії з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Наразі відбувається комунікація з профільним комітетом парламенту щодо можливості внесення змін до законодавства.

До Президента також зверталися?

І.П.: Так, з пропозицією ініціювання внесення змін до чинного законодавства, але відповіді не отримали.

Ю.Б.: Наразі є намір знову звернутися з листом до Президента.

Чи будете боротись за цю професію: брати участь у повторному доборі чи конкурсах на посади суддів? Якщо вас таки не призначать за підсумками попереднього.

І.П.: Я – практикуючий адвокат. Я не розглядаю професію судді як самоціль, оскільки розумію, що призначення на посаду це лише початок (новий вид діяльності, щодо якого відсутні вже сталі навички, надмірне навантаження, різні учасники процесу, громадськість тощо). Очевидно, або зараз це не на часі, або це не моя посада (це якщо філософськи міркувати). Переді мною стояла мета стати суддею станом на 2017 рік, коли оголосили добір, і я маю намір його завершити. Чи матиму я таку ж ціль у випадку оголошення повторного (чергового) добору – важко сказати. Можливо вона трансформується в іншу (посміхається – ред.).

Ю.Б.: Мене надихають люди, котрі намагаються стати суддями з 2011 року. Чи вистачить мене настільки? Поки не знаю. Але на час оголошення добору і на даний час я маю намір стати суддею, і готова робити всі послідовні кроки до цієї професії.

Яку роль у процесі вашого становлення відіграла Програма «Адвокат майбутнього»?

І.П.: Для мене Програма стала певним екскурсом в етичність професії. І після цього мені було набагато легше сприймати цю тему під час навчання в Школі суддів. Отримані знання дали мені можливість розмежувати етичність судді і адвоката. Зараз я – адвокат, для мене важливі інтереси клієнта. Стану суддею – треба змінювати акценти на безсторонність, об’єктивність, неупередженість.

Ю.Б.: Так, погоджуюсь з Іриною. Програма дала мені розуміння того, що при намірі змінити професію – я на вірному шляху. Надала розуміння етичних процесів, в якому векторі працювати над собою, як комунікувати з іншою стороною процесу. І я переконана, що є достатньо процесуальних механізмів, щоб відстояти свою позицію, не треба перетворювати суд в театр. Подібні програми необхідні не тільки для адвокатів, а й для інших представників юридичної професії. Було б не погано навчати Суддів майбутнього та Прокурорів майбутнього.

 

 

 

Матеріали, викладені у цій статті — це особисті думки автора. Вони не є офіційною позицією ГО «Адвокат майбутнього», ВГО «Асоціація правників України», ВГО «Всеукраїнське об’єднання адвокатів, які надають БПД» та Посольства США в Україні.

Програма «Адвокат майбутнього» — дієва мережа адвокатів, що об’єднує лідерів думок адвокатури, які надають правничу допомогу відповідно до найвищих етичних стандартів, є агентами змін у суспільстві та лідерами у професійній спільноті.

Програма «Адвокат майбутнього» була започаткована у 2016 р. і вперше реалізована в межах проєкту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», що виконується Канадським бюро міжнародної освіти за підтримки Уряду Канади у співпраці з Координаційним центром з надання правової допомоги. Наразі вона впроваджується і розвивається за підтримки Відділу з правоохоронних питань Посольства США в Україні, Громадською організацією «Адвокат майбутнього», у партнерстві з Асоціацією правників України та Всеукраїнським об’єднанням адвокатів БПД