Як одночасно третій рік не делегувати двох представників до ВРП та мати право обирати представника в комісію з формування ВККС?
Дарина Писаренко, директорка Адвокат майбутнього
спеціально для Watchers.media
You can’t have your cake and eat it
Вже сьогодні 12 серпня ми дізнались про трьох кандидатів від адвокатури до комісії, яка формуватиме ВККС. Українська адвокатура вже третій рік поспіль не виконує свого конституційного обов’язку – не делегує представників до Вищої ради правосуддя. Попри це, Рада адвокатів України отримала й реалізує інше ключове повноваження: формує комісію з добору членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів. У цій статті я спробую проаналізувати, як така вибірковість стала можливою, якими є юридичні, етичні та інституційні наслідки такого парадоксу. Поставимо під сумнів правомірність цієї конструкції, оцінимо потенційні загрози для довіри до судової реформи та подивимось, чи не створюється таким чином зручна «сліпа зона» для адвокатського самоврядування.
Вища рада правосуддя (ВРП) має складатися з 21 особи, проте наразі у її складі лише 15 осіб. Відсутні: двоє представників від адвокатури, двоє – від Президента, і ще двоє – від суддівського самоврядування. Не адвокатурою єдиною, як бачимо. Це не лише підриває принцип репрезентативності, а й серйозно спотворює механізм колегіального прийняття рішень, що є наріжним каменем діяльності ВРП. Згідно з законом, ВРП може розглядати питання про призначення суддів лише за умови, що на засіданні присутні щонайменше 14 її членів. Таке ж саме – кваліфіковане – число у 14 голосів необхідне для ухвалення рішення про внесення подання Президентові України щодо призначення судді.
Що це означає на практиці? У повному складі з 21 члена таке рішення ухвалюється кваліфікованою більшістю – 66,6% голосів. Проте у нинішньому складі з 15 членів потрібно вже 93% – фактична одноголосність. Це створює надзвичайно вразливу ситуацію: одна або дві утримані позиції можуть повністю заблокувати кадрові рішення у судовій системі. Колегіальність, яка мала б забезпечити баланс і фахову дискусію, де-факто перетворюється на залежність від позицій окремих осіб.
При цьому адвокатура взагалі не представлена – немає жодного голосу, що відображав би її позицію чи оцінював ситуацію крізь призму адвокатської професії і впливав на прийняття рішень, що стосуються захисту її інтересів, зокрема в питаннях, пов’язаних із дисциплінарними скаргами чи забезпеченням процесуальних гарантій. Замість інституційного балансу між суддями, адвокатурою, науковцями, прокуратурою та іншими представниками системи правосуддя – ми маємо перекіс, що створює ризики прийняття кожного окремого рішення ВРП.
З’їзд адвокатів України міг би ще три роки тому виконати свій конституційний обов’язок і таким чином забезпечити представництво адвокатури у Вищій раді правосуддя, а отже – і вплив на формування судової системи. Проте цього не сталося. Органи адвокатського самоврядування наполягають на так званому принципі “континуїтету” органів адвокатського самоврядування, відтак з’їзд не скликається, а ініціативи регіонів про таке скликання – ігноруються.
Це призвело до того, що більшість центральних і регіональних органів адвокатського самоврядування фактично працюють уже понад 13 років – замість максимально дозволених 10 (два строки по 5 років). Менша частина – вже понад 8 років, попри передбачений законом 5-річний строк на першій каденції. Цей стан речей ми в Адвокат майбутнього, зокрема, аналізували в межах Тіньового звіту за розділом 23 «Правосуддя та фундаментальні права» у звіті Європейської комісії щодо України за 2023 рік та в колонці «Реформа адвокатури: чому без неї судова реформа ніколи не буде завершеною».
РАУ отримує право делегувати представника в комісію з формування ВККС
На цьому тлі особливо іронічно і тривожно виглядає факт, що попри невиконання конституційного обов’язку перед суддівським самоврядуванням (РАУ не скликала З’їзд), Рада адвокатів України отримала право делегувати свого представника чи представницю до комісії, яка формуватиме Вищу Кваліфікаційну комісію суддів і цілком активно реалізує це повноваження. You can’t have your cake and eat it too, – як кажуть англійці. Але в українській реальності адвокатури схоже можна – і не делегувати, і делегувати одночасно.
На фоні системного заклику розпочати процедуру формування комісії та вже активних дій з делегування дивно було чути пропозицію Голови РАУ, НААУ на круглому столі 8 липня про повернення до моделі прямого, безпосереднього формування ВККСУ радами адвокатів, прокурорів і суддів – «безпосередньо Рада суддів, Рада прокурорів дають своїх представників і все. Тому що З’їзд довго збирати. Простий і швидкий шлях». Також Голова НААУ, РАУ запропонувала передбачити «механізм відкликання [делегованих членів – авт.], в разі, якщо там хтось, чогось не виконує». Нагадаю, що до 2016 року РАУ, РСУ та інші органи напряму делегували членів до ВККСУ. Наприклад, в 2015 році З’їзд адвокатів делегував до ВККСУ Павла Луцюка, якого самі ж адвокати відкликали в 2019 році.
Цей контраст яскраво підкреслює вибірковість у прояві інституційної активності. Він також демонструє асиметрію законодавчого підходу: ВРП формується через представників з’їздів – найвищих органів спільнот, що забезпечує легітимність і незалежність. Натомість комісія з добору ВККСУ формується радами – тобто виконавчими структурами, які не мають широкої представницької бази.
Це не просто іронія. Це асиметрія легітимності – де конституційна функція штучно паралізована, а поточна кадрова участь – активна і централізована та дозволяє вчиняти вплив на судову систему. Така ситуація кидає тінь не лише на ефективність адвокатського самоврядування, а й на відчуття вибірковості в інституційній поведінці. Це також викликає цілком обґрунтовані запитання до законодавців, які заклали таку конструкцію.
Як формувалась комісія до червня 2025 року?
Нагадаю, що до червня 2025 року конкурсну комісію з добору ВККСУ формували судді, делеговані Радою суддів України, а також міжнародні експерти, запропоновані партнерами України. Відповідно до Закону їхні повноваження завершилися 1 червня 2025 року, і парламент не продовжив їхню дію, хоча з 18 червня на сайті парламенту наявний такий проєкт. Відтак набрала чинності нова модель формування конкурсної комісії: тепер її кандидатів подають чотири інституції:
Рада суддів України – 6 кандидатів,
Рада прокурорів України – 2 кандидати,
Рада адвокатів України – 2 кандидати,
Національна академія правових наук України – 2 кандидати.
Із 12 запропонованих кандидатур Вища рада правосуддя має обрати 6 членів нової конкурсної комісії:
3 представники від суддів,
1 – від адвокатів,
1 – від прокурорів,
1 – від НАПНУ.
Речник Єврокомісії Гійом Мерсьє на брифінгу 30 липня у Брюсселі заявив, що ЄС очікують поновлення міжнародних експертів у складі комісії з добору Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Хоча 12 серпня стікає строк подачі кандидатів від суб’єктів. Процедура вже розпочалась. Наступний крок – розгляд кандидатів ВРП. З огляду на це, змінити склад комісії або переглянути підхід на цьому етапі буде надзвичайно складно без порушення вже встановленої процедури. Хоча, законодавчі важелі все ще можуть бути задіяні.
Чи готова адвокатура вже брати участь у формування органу суддівського врядування?
У контексті обговорення нової моделі формування конкурсної комісії варто звернутися до висновку Венеційської комісії від 2020 року року щодо закону, який передбачав участь міжнародних експертів у доборі ВККС: «Венеційська Комісія вітає те, що формування складу Конкурсної комісії ґрунтується на попередніх Висновках Венеційської Комісії, особливо щодо участі міжнародних Експертів».
Водночас «Венеційська Комісія повторює, що такі органи мають бути створені виключно в межах перехідного періоду до досягнення запланованих результатів. Постійна система може порушити питання конституційного сувернітету». Це застереження виглядає цілком логічним і зваженим, особливо в контексті розвитку національних інституцій. У перспективі повністю національний механізм – правильна та необхідна мета, до якої слід прагнути. Проте постає питання: чи справді українська система правосуддя, зокрема адвокатура, досягла тих «запланованих результатів», які дозволяють повертатися до повністю національного механізму?
Реформа судової системи та прокуратури рухається вперед – із труднощами, але поступово. Водночас в адвокатурі не спостерігається жодних змін. Більше того, сама держава визнає глибокі проблеми в її функціонуванні. Це зафіксовано у двох ключових документах:
– Дорожній карті реформ на шляху до ЄС, затвердженій Кабінетом Міністрів;
– Стратегії розвитку системи правосуддя, яку наразі розробляє Офіс Президента.
Обидва документи містять окремі положення щодо необхідності докорінного оновлення адвокатури. Причиною цього є її тривалий негативний вплив на якість правосуддя та відсутність реформ протягом багатьох років.
Не менш важливою є проблема легітимності Ради адвокатів України. Згідно із законом, її повноваження завершилися ще у 2022 році. Відтак акцепція делегатів від РАУ до конкурсної комісії призведе не лише до її де-факто легітимізації з боку державних органів, але й до легітимації практики ігнорування З’їзду як вищого органу адвокатського самоврядування. Це створює небезпечний прецедент. Треба чітко розмежовувати: ухвалення рішень у межах адвокатського самоврядування – це внутрішня компетенція; участь у формуванні органів судової влади – це питання публічного інтересу та державної довіри.
***
Отже, 22 липня ВРП оголосила про початок конкурсу на зайняття вакантних посад членів Конкурсної комісії – фактично, про формування самої комісії з добору ВККС. А вже 25 липня було оприлюднено методику добору, яка включає: перелік документів, що мають подати кандидати; критерії, яким вони повинні відповідати; процедуру добору, включно з відкритими співбесідами – ВРП транслюватиме їх онлайн та публікуватиме відеозаписи на своєму сайті.
Критерії ВРП і РАУ: у чому різниця?
Того ж дня, 25 липня, Рада адвокатів України оголосила про початок прийому документів від адвокатів, які прагнуть увійти до цієї комісії. Водночас її рішення не містить ані методики добору, ані чітко визначених критеріїв. У документі викладено правові підстави конкурсу, організаційні аспекти (зокрема строки) та вимоги щодо додаткових документів, які має подати кандидат – на додачу до вимог, установлених ВРП.
Наприклад, ВРП просить подати копії документів, що підтверджують стаж професійної діяльності у сфері права. Документами, що підтверджують стаж професійної діяльності у сфері права, можуть бути трудова книжка, послужний список, посадова інструкція або інші документи щодо відповідної діяльності особи. За сталою практикою участі в конкурсах адвокатів такими документами є договори, ордери, судові рішення, довіреності тощо.
Натомість РАУ уточнює – а фактично звужує – цю вимогу: вона наполягає на подачі «довідки Секретаріату НААУ, Ради адвокатів України про кількість сформованих ордерів кандидатом за період часу з 2024-2025 роки, що підтверджуватиме надання кандидатом правничої допомоги в судах та інших органах» та за наявності «довідки уповноваженого органу про видачу кандидату доручень центру БПД на безоплатну правничу допомогу за період часу з 2024 по 2025 роки».
- Це викликає щонайменше подив: чому лише за період 2024–2025 років? Наприклад, якщо адвокат протягом цього часу перебував на військовій службі, але відповідає всім ключовим критеріям з методики ВРП – бездоганна ділова репутація, високий професійний рівень, суспільний авторитет – очевидно, він не зможе надати такі документи. Але хіба це означає, що його попередній досвід, скажімо, десятиліттями до того – не враховується? Чи можна в такому разі назвати цей конкурс інклюзивним і таким, що враховує реалії війни, зокрема участь адвокатів у захисті держави? Очевидно – ні. Ця вимога є дискримінуючою. Така умова не враховує рівність доступу до участі в процедурі добору та суперечить принципу рівних можливостей у публічному конкурсі.
- Чому саме ордер за рішенням РАУ є підтвердженням діяльності? Наприклад, за 50 статтею КПК адвокат може підтвердити свої повноваження договором з клієнтом. Про це навіть є окреме рішення Верховного суду. З іншої сторони – згенерувати ордер може будь-який адвокат, який сплачує внески, і не використовувати їх. Натомість НААУ не просить реального підтвердження адвокатських послуг, як то судових рішень чи договорів, як це традиційно вимагається у адвокатів під час конкурсів на судові посади. Наголос РАУ саме на вимозі сформованих ордерів, без вимоги до їх реалізації, створює ризик формального фільтрування, яке не обов’язково корелює з реальною фаховістю. Це знижує прозорість і справедливість добору, підмінюючи якісну оцінку – кількісним показником. Або ж адвокат веде десяток великих проваджень, які почались задовго до 2024 року і має підтвердження діяльності, але не починав нових в 2024-2025 році і відтак не отримував ордери? Таке часове обмеження не лише порушує принцип рівного доступу для всіх адвокатів, а й суперечить вимозі репрезентативності професійного досвіду. Адвокатська діяльність – це результат тривалої практики, яка не може бути адекватно оцінена лише за останні два роки. Встановлення виключного дворічного (а фактично півторарічного) періоду без чітко визначеної потреби виглядає як непропорційний і дискримінаційний крок, що не ґрунтується на об’єктивних та прозорих критеріях відбору.
- Те, що ця довідка видається НААУ– це також може розцінюватись як форма централізованого контролю, коли доступ до конкурсу може опосередковано залежати від органу, який сам бере участь у доборі. Такий підхід може створити конфлікт інтересів, або принаймні викликати сумніви в об’єктивності.
Також викликає подив наступна різниця щодо документарного підтвердження наявності дисциплінарних проступків у формулюваннях в методики ВРП та вимогах до документів в рішенні РАУ:
(1)критерії ВРП містять пункт «не допускав дисциплінарних проступків або неетичної поведінки, які були встановлені уповноваженими органами державної влади;
(2) Рішенні РАУ вимагає «довідку Секретаріату Національної асоціації адвокатів України, Ради адвокатів України про наявність/відсутність в Єдиному реєстрі адвокатів України інформації про притягнення кандидата до дисциплінарної відповідальності за період часу з 2012 – 2025 роки.
Як бачимо, ці норми суттєво різняться за змістом і юридичними наслідками. Проведемо порівняльно-правовий аналіз:
В рішенні ВРП йдеться про факт встановлення дисциплінарного проступку чи неетичної поведінки уповноваженим органом. Наслідки через підтверджений факт вчинення проступку, а не просто інформація про провадження чи рішення, яке могло бути скасоване судом. Відтак, ця вимога вважається виконаною, навіть якщо колись дисциплінарка була – але її скасовано.
В рішенні ж РАУ йдеться не про встановлений факт вини, а про сам факт наявності запису в реєстрі. Формально може бути так: рішення скасоване, але запис про притягнення залишився в базі. У такому випадку може виникнути юридична колізія: за критеріями ВРП кандидат не притягався до дисциплінарної відповідальності. Але на первинному конкурсі РАУ кандидат може не пройти формальний фільтр через наявність запису. З іншої сторони, РАУ може уточнити вимогу і надати додаткове роз‘яснення. Це особливо проблематично з огляду на те, що органи адвокатського самоврядування самі є активними заявниками у дисциплінарних справах проти адвокатів. Лише протягом останнього року Вища школа адвокатури (заснована Національною асоціацією адвокатів України) подала сотні, а за деякими оцінками тисячі скарг. За такого підходу навіть відсутність остаточного рішення може фактично заблокувати участь адвоката в конкурсі лише через технічний запис у реєстрі.
Зіставлення вимог ВРП та РАУ показує відсутність єдиного стандарту, що породжує правову невизначеність і може призвести до суб’єктивних або вибіркових рішень. Конкурсні процедури повинні бути гармонізовані та містити чітко визначені, обґрунтовані й недискримінаційні критерії, які застосовуються однаково всіма суб’єктами добору.
Яка ж процедура добору?
На відміну від оголошення Вищої ради правосуддя, оприлюднене рішення Ради адвокатів України наразі не містить ані методики добору, ані критеріїв оцінювання, ані деталізованої процедури. Документ обмежується викладенням правових підстав проведення конкурсу, організаційних аспектів (зокрема строків подачі) та переліку додаткових документів, які кандидат має надати – понад ті, що вимагаються рішенням ВРП.
Відсутність чітко визначених підходів суперечить принципу правової визначеності, позбавляє кандидатів передбачуваності та не дає зрозумілого уявлення про умови, за якими здійснюватиметься добір. Це, своєю чергою, створює ризики прийняття упереджених або непрозорих рішень, зменшує довіру до результатів конкурсу та відкриває простір для позапроцесуального впливу.
У цьому контексті заишається сподіватися, що РАУ оприлюднить методику добору, чіткі критерії оцінювання та забезпечить проведення конкурсу з дотриманням принципів відкритості, зокрема через публічні співбесіди, відеотрансляцію та оприлюднення відеозаписів засідань – як під час розгляду кандидатів, так і під час ухвалення рішення щодо обрання двох делегатів, з-поміж яких ВРП надалі визначатиме одного представника до комісії з добору ВККС. Власне, хоча б після добору. Це і є стандарти, яких давно у різному форматі дотримуються органи суддівського (само)врядування і до яких варто наближатись адвокатурі. Я б не повірила собі в 2012 році, що колись напишу це речення вище.
На фоні процесу формування комісії за участі Ради адвокатів України, не можна не звернути увагу на рішенні РАУ № 72 від 7 червня щодо ініціювання дисциплінарних проваджень щодо двох діючих членів ВККС. Проте, це вже історія для наступного матеріалу.
